15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів - афганців.
Сьогодні ми з вами дізнаємось про події, героїв цієї страшної війни. Нам дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.
Що ми знаємо про афганську війну ? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років мовою цифр, будь-яка війна у цифрах – це моторошно й страшно. 26 років тому, 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Аму-Дар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. У рідні домівки не повернулися 13 тисяч 833 юнаки колишнього Радянського Союзу, 312 – пропали безвісти, доля 330 – невідома.
Заплакало небо дощами…
Біль і туга зійшлися клином.
Свистіли кулі над Афганок,
Прощається мати із сином.
Котилися сльози рікою,
Ще б жити – та віку немає,
Лишилась невістка вдовою
Й онучка за батька питає.
Прощається мати із сином…
Прощаються гори й долини, І
більшого горя немає –
Як жити самій без дитини?
Лиш чорна хустина.
Німа домовина… «Прости», -
ледь шепоче вустами.
Та чорна хустина – то туга за сином,
Заплакало небо дощами…
Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984 – 1985 роки. Для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані.
Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу.
Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше, ніж Друга світова війна. Скільки їх – юнаків – голубооких, русявих, чорнявих, одружених і тих, до яких не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі. Щороку в цей день схилятимуть знамена над полеглими, подаватимуть на службу Божу за тих, що загинули, лунатимуть скупі тости тих, хто вижив. Вони згадуватимуть військову дружбу, людську честь, мужність побратимів. Попри смерть, втрату друзів, пролиту кров, вони по – доброму пам’ятатимуть Афган, який багато чого навчив їх. За довгих 10 років цієї війни на цвинтарях з’явилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. Останки загиблих воїнів привозили в оцинкованих гробах. І не було у батьків упевненості в тому, ховають вони свого сина чи когось іншого…
І ще довго ятритимуть душу запитання без відповіді. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі. Не забудеться це горе, не відболить іще кілька поколінь. Ховали інтернаціоналіста
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом,
І плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у болоті Обмацує труну:
« Чи ж він там є?!!»
Стоять, відводять погляд вбік солдати
І шепотить сержант ледве чуть:
«Не велено… Не можна відкривати.. Не велено..»
Уже струмки течуть,
Уже весна така глибока, рання.
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання:
Школярики стоять, учителі
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ..
Кого клясти, кого назвати винним?
І що той світ?
Хіба він дасть одвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпились братики малі –
В селі ховали воїна – солдата
У мирному вкраїнському селі. Сльози матері. Вже скільки років проминуло, А біль у серце б’є і б’є… Батьки старенькі, сивочолі Стоять під пам’ятником чорним, Де вибито ім’я твоє.
Синочку, синку! Орле сизий! Тобі було лиш дев’ятнадцять, Ой, як же важко на чужині Зустріти смерть свою зненацька!
Чужі люди, чужа віра, Чужа та країна! Які ж бо – то лиходії Забрали в нас сина?!
Хай прокляті навіки будуть Ті, хто почав війну в Афгані, Хто тисячі синів прислав нам Назад – у «чорному тюльпані»!
За що? За що так поступила доля З тобою, з ними – з багатьма? …Як приземлявсь «тюльпан» той чорний, То день не день ставав – пітьма!
Єднаймось матері усього світу! Єднаймось проти зброї і війни! Хай сміються під сонечком радісно діти. Хай живими залишаться Ваші сини…
…Сльози матері зрошують чорний граніт, Протирає хустинкою сина лице, Батько в розпачі стис кулаки – і мовчить… Хто їм скаже: як витерпіть горе оце?!
За кожним воїном-афганцем – свій життєвий подвиг, своя доля. Хтось повернувся цілий і неушкоджений, а хтось – скалічений. Афганістан… Він став синонімом людського лиха, справжнього пекла: палюче сонце зранку, спекотний вітер – афганець, пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити. І в цій суворості народжувалися вірші, які згодом ставали піснями. Правда про афганську війну…
Різна вона, і спогади різні. Поставте скибку хліба на стакан І голови схиліть в скорботі вічній За тих, кого убив Афганістан, Чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни Усіх живих синів своїх, як мати, Щоб ми уже не бачили війни, Не чули щоб ніколи звук гармати. Більше 50 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами. Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках. Вони цього заслуговують.
Хай буде все, що має бути: І тихі радощі життя, І слів чужих важке каміння... Мені не требу співчуття. Мені потрібне розуміння.
